Їхні імена забуті все ще понад нами світять

Кость Москалець

Армія Світла

Там де полягла намарно
Армія моя славна, -
Там упав останній прапор,
Мохом поросли хрести,
Воїни лежать, ще діти,
Бачать уві сні літо...
То була надія світу –
Армія Світла.

Їхні імена забуті
Все ще понад нами світять,
Хоч ніхто не пригадає,
Пощо були вбиті.

Тільки арніка квітує
Під сузір’ями рясними,
Довгими, як смерть, ночами
Плачуть солов’ї за ними.

Я піду в далекі гори,
Гордий прапор підніму я,
І скажу високим зорям,
Що пітьма тепер панує.
Але буде бій останній
Між пітьмою і між нами,
І коли її покличуть,
Армія – встане!



Основною емоцієїю цього альбому для мене був ясно-прозорий сум. Сум, у якому немає безнадії, впливає на мене позитивніше, аніж найгучніша радість. Мені, старій цинічці, важко, неможливо повірити, що «все добре». Але те, що попри болючі, гіркі, страшні навіть речі варто йти далі, боротись або просто «своє робить» – це якраз для мене нагадування, завжди актуальне. Досі, поки геть не зневірилась, найактуальніше.

У такому ключі я й сприймала «Армію Світла», доки не привезла її до Криму подружці. І не побачила там гордих написів «Я говорю по-русски». І не зустрілась там із хлопцем, який казав: «Я не люблю украинский язык». От слухаючи разом із ним цей диск, я й усвідомила-таки, що це бойові пісні. Хоч Сверчок нам про це недвозначно й писав, але – одне писане, а інше – відчуте.

Тепер щоразу, коли слухаю або співаю «Армію Світла», я пам’ятаю, що армія – це армія. І «воїни лежать, ще діти» – це і герої Крут, і мої любі хлопчики, через яких у мене повсякчас серце стинуте, бо ж вразливі, які б не були нахабні – чисто тілесно вразливі. І я маю їх уберегти, але не певна, що зможу.

І боляче-боляче, голками під шкіру, заходить кожна фраза: «полягла намарно армія моя славна», «упав останній прапор», «то була надія світу», «їхні імена забуті», «ніхто не пригадає, пощо були вбиті». Це животворний біль -- він будить, не дає впасти в забуття.

Наприкінці Кость Москалець обіцяє: «буде бій останній між пітьмою і між нами», але маю підозру, що цей бій уже триває. І зсередини ніяк не розібрати: хто ж бере гору?

Ця фота разом із підписом взята із блогу Костя Москальця. (написано «Армія Світла: Василь Герасим’юк і Віктор Морозов») Це було для мене підказкою, що ця армія – не абстрактна. І що я або з ними – або на протилежному боці. Тут не можна бути «проти всіх».

Я переочила, оце тіки помітила, що на обкладинці диска, серед інших автографів, є такі рядки:

Армія Світла приходить
як перший сніг;
пригадай, побачивши перший сніг,
що ти теж воїн Армії Світла.

Може, це врятує тебе
від передчасної смерті.


Може, тебе врятує? Дочекайся першого снігу, тримайсь.