Не бувається ближче, ніж тіло до тіла

Про один улюблений текст

Оксана ЗАБУЖКО

НОВИЙ ЗАКОН АРХІМЕДА


Не руш моїх кіл – мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі – не руш моїх кіл.

Вони самоправні – як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі – піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) –
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким,
Що – ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся – мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, –
Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл!
Про це – всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі – про це ж:
Не руш моїх кіл! – бо нема в них для тебе користі,
Бо поза своїми – нічого в життю не знайдеш!

О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі – на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: «ме му тос кікльос тарате», –
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл.

Родос, 29.04.2000

Цей вірш, як замовляння, я повторюю від літа. Бездоганний ритм, місцями синкопований, але й не надто складний – як у найкращих сучасних варіаціях джазової класики. (Пані Оксана має досконалий музичний слух, як сказав був один мудрий чоловік.) Кожне слово на місці, жодне не ріже вухо, їй тут не потрібно вражати нас фонетикою, тут є інша, значно потужніша зброя – сам сенс, ідея, що " ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла, у нашому світі! Ніколи. Ні в чому. Ні з ким". А слова, навпаки, заколисують ніжним звуконаслідуванням, мелодійними перетіканнями, бездоганною римою.

Підозрюю, що пані Забужко у її вже-не-тридцять більше йшлося про те, що "Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра, то власне тому, що над міру винищував кіл!" Але для мене світ – надто великий, у моїй свідомості він не вміщується. Там бракує місця навіть для Архімеда, який власне ще двадцять віків тому попередив нас про небезпеку рушення кіл. Я тільки-но плекаю свої кола, вони ще зовсім непевні,  "піском-попід-вітром крихкі" – так, але навіть зникомість – то ще надто велика розкіш. Щойно усвідомлена їхня необхідність змушена тримати удар безмежної одинокості: вони тільки твої, ти ними не поділишся. Ніколи. Ні в чому. Ні з ким.

Цим літом на узбережжі того самого Понта, на його іншому березі, я вдивлялась ув обрій і повторювала, що все що я можу – кохати пред Богом і морем. І такою неможливою, жаско-порожньою видавалась мені ця декларована Оксаною Забужко  любов – лиш "тіло до тіла", "НЕ рушачи кіл".

Я чомусь беззастережно вірю Оксані Забужко у цьому її вірші. Так, як вона, повіривши Архімеду, не дала подосі розрушити своїх кіл мужчинам, імперіям, часу. Може, вірю тому, що ледь не вся її творчість – про іншу любов, про спроби об"єднати кола. І раз тепер вона каже, що "не бувається ближче, ніж тіло до тіла", значить – нема на то ради, треба плекати свої кола, "Бо поза своїми – нічого в життю не знайдеш".