Їхні імена забуті все ще понад нами світять
Основною емоцієїю цього альбому для мене був ясно-прозорий сум. Сум, у якому немає безнадії, впливає на мене позитивніше, аніж найгучніша радість. Мені, старій цинічці, важко, неможливо повірити, що «все добре». Але те, що попри болючі, гіркі, страшні навіть речі варто йти далі, боротись або просто «своє робить» – це якраз для мене нагадування, завжди актуальне.
Того вечора, 3 квітня, львівська «Лялька» була сповнена любові, чуттєвості й краси. «Джаз-кафе» від Мар’яни Савки виявилось чимось абсолютно фантастичним – цілісне дійство, яке складалося з музики, віршів, світлин, танцю справило враження більше, ніж можна було б очікувати навіть від найдосконалішої синтезії цих жанрів. Ближче до середини зал уже був одним великим люблячим серцем, яке то солодко завмирало від зворушення, то розпружувалося в шаленому вирі енергії.
На книжковій виставці завжди можна побачити знайомі обличчя. Друзів, відомих письменників і ще людей, які викликають надокучливе свербіння: «Звідки ж я його знаю?..» Завсідниця різноманітних ярмарків видавців, світів книги і книжкових світів, я вже звикла до цього феномену і вчасно пригадую, що ті, кого не можу ідентифікувати – фанати українського літпроцесу, і бачились ми вже стільки разів, що упізнаємо одне одного, посміхаємось і вітаємось, але особисто не знайомі. Що ці люди роблять? Що вони сподіваються побачити нового?
Мрії, бажання, здійснені й нездійсненні, рішення, вибір, варіант – от, здається, справжні герої творів Яни Дубинянської. І якщо подивитись на ці тексти під таким кутом зору, то фантастичний принцип побудови сюжету не буде аж такою важливою їхньою характеристикою. Принаймні, не єдиною.